Багатьом із нас у дитинстві говорили, що любити себе – це егоїзм.
Що потрібно спочатку подумати та подбати про інших, і тільки потім – про себе.
Що “я” – остання буква в алфавіті тощо.
І ми звикли відсувати себе на другий план. Для себе все в останню чергу.
Але…
- Коли не любиш себе — ти чекаєш, що тебе любитимуть інші.
- Коли не дбаєш про себе — ти чекаєш, що про тебе подбають інші.
- Коли не приймаєш себе — ти чекаєш, що тебе прийматимуть інші.
Уявляєте, який тягар очікувань ми звалюємо на своїх близьких?
Мені здається, саме це і є егоїзм – чекати, що тебе любитимуть, прийматимуть, піклуватимуться. А не робити це самій для себе.
Ми робимо все для інших і чекаємо, що вони відповідатимуть нам взаємністю, що заповнять нашу внутрішню порожнечу своєю любов’ю та турботою. І коли цього не відбувається або відбувається не в тій кількості, в якій ми очікуємо чи потребуємо, це призводить до ⬇️
❗️ образ
“Я заради тебе…”, “Я віддала тобі найкращі роки…”, “Ти мені винен…” – з почуття образи дорікаємо ми рідним (найчастіше дітям та чоловіку).
Коли ж ти дбаєш насамперед про себе, любиш себе, приймаєш себе, тоді цих почуттів стає достатньо і для інших – ми починаємо піклуватися про них і любити їх не з бажання отримати щось натомість, а робити це безкорисливо та безумовно.
І це зовсім не егоїзм.
А у вас було/є це переконання – “Любити себе – це егоїзм”?
P.S. 21 лютого стартує моя авторська 3-тижнева програма “Любити себе”.