Любов до себе – егоїзм?

Багатьом із нас у дитинстві говорили, що любити себе – це егоїзм.
Що потрібно спочатку подумати та подбати про інших, і тільки потім – про себе.
Що “я” – остання буква в алфавіті тощо.

І ми звикли відсувати себе на другий план. Для себе все в останню чергу.

Але…

Уявляєте, який тягар очікувань ми звалюємо на своїх близьких?

Мені здається, саме це і є егоїзм – чекати, що тебе любитимуть, прийматимуть, піклуватимуться. А не робити це самій для себе.

Ми робимо все для інших і чекаємо, що вони відповідатимуть нам взаємністю, що заповнять нашу внутрішню порожнечу своєю любов’ю та турботою. І коли цього не відбувається або відбувається не в тій кількості, в якій ми очікуємо чи потребуємо, це призводить до ⬇️

❗️ образ

“Я заради тебе…”, “Я віддала тобі найкращі роки…”, “Ти мені винен…” – з почуття образи дорікаємо ми рідним (найчастіше дітям та чоловіку).

Коли ж ти дбаєш насамперед про себе, любиш себе, приймаєш себе, тоді цих почуттів стає достатньо і для інших – ми починаємо піклуватися про них і любити їх не з бажання отримати щось натомість, а робити це безкорисливо та безумовно.

І це зовсім не егоїзм.

А у вас було/є це переконання – “Любити себе – це егоїзм”?

P.S. 21 лютого стартує моя авторська 3-тижнева програма “Любити себе”.